Драббл у виконанні восьмикласників
Минулого тижня учні 8 класу вчились писати драббл. Перші ластівки, однак, як на мене, вдалі.
Що таке драббл?
Drabble (уривок) - це коротка замальовка, що зображує одну сцену або описує персонажа. Також нерідко до жанру відносять невеликі історії, які складаються лише зі 100 слів. Особливість таких історій – непередбачувана кінцівка або наявність прихованого підтексту.
Вона таки текла в його жилах. Трохи загуста, як на думку лікарів, та все ж — не водиця. Відтепер кожен ранок почував себе по - особливому, намагаючись не думати про завтра. Навіщо? Має жити тут і зараз, навіть у той момент, коли лежить на ліжку й прагне забути те, що сталося. Правильніше — тих, хто вже відбулися в його житті. Йому боліло в грудях. Тиснуло таким болем, що його не могли вгамувати жодні ліки. Він більше не з кимось. Сам. Понівечений, зраджений. Кому потрібен? Ще поки лікарям і друзям. Однак ілюзій нема, як і забуття. Кров сфотографувала все й запечатала в його жилах…
Знову цей проклятий день настане. Слова підтримки, вітання родини, а інші навіть не згадають. Обдумуючи оте “завтра”, вона вмостилась у ліжко. Залишалися лічені секунди до наступного дня. Надія, що хтось згадає про неї загасала. Раптом телефон завібрував. “ ФБ, певно”, - відмахнулася ліниво, проте таки простягла руку прочитати повідомлення. Хтось чужий написав їй, досі незнайомий. Вона листувалася з ним майже до самісінького ранку. То був хто, кого вона чекала все своє життя. Він знав про неї геть усе, просто до мурашок на тілі. Вона відчувала страх, однак не зупиняла слів. Навіщо? Половина життя минула. Тепер має жити так, як хоче, як хотіла.
У покинутому санаторії відбувались дивні події. Кімнати мерехтіли від світла, хоча всі дроти були обірвані. Щоночі було чутно крики та кроки невідомих постатей. Люди, які приходили сюди, зникали без сліду. Обдерті стіни свідчили про страшну реальність, а сонячні промені губились серед мороку вибитих шибок. Подейкували, що в темних схронах досі зберігались скарби з давніх часів, однак ніхто не насмілювався ступати по кам’яних східцях донизу. Навіть атеїсти згадували слова молитов, коли наближалися до похмурої будівлі. Тут було моторошно та сумно. Життя наче зупиняло хід, а час розтягувався до безконечників. Лише маленька дівчинка не боялася похмурих тіней і впевнено заходила у двері.
Природа оживає в ранковій свіжості, дихаючи життям щохвилинно. Сонячні промені пробиваються крізь зелені гілки, розсіюючи тінь і розганяючи сон. Вітер ніжно гладить обличчя, ніби намагається розбудити природу до нового дня. Пташки розпочинають співи, створюючи мелодію, напоєну радістю та надією. Він знав, що цей момент настане. Час, коли знову стоятиме перед нею з букетом строкатих астролябій. У цьому спокійному ранку його душа відчувала гармонію з природою, усі часточки великого розмаїття буття. Вона дивилася на нього з легким усміхом, з якоюсь дитячою безжурністю, а він щосили намагався опанувати внутрішній трем. Зненацька з гущавини пурхнула пташка й вмить зникла. Злякались і водночас розсміялись.
Вона любила каву. Міцну, гарячу, з корицею і вершками. У такі ранкові хвилини вона на кілька хвилин вимикала телефон, забуваючи про все на світі. Кава обпікала язик і пальці. Байдуже. Любила ті моменти, коли світ довкола зупинявся. Завібрував телефон. Навіть не подивилася на нього. Яка різниця? Кому треба, той почекає. Надійшло сповіщення з електронного журналу. Якісь оцінки, зауваження від вчителів. Було все одно. Не тому, що байдуже, ні. Тому що тримала горня з власним еліксиром. Глянула на годинник. 08.30. Пора. Шкільний автобус не буде чекати. Так не хочеться. Вона любила школу. Однак сьогодні не хотіла туди йти. БО ТАК.
